Порада Григорія Сковороди

Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. І тільки зараз помітила, що не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, у старій свиті, високих чоботях, мав засмагле худорляве обличчя. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, тримаючи на колінах книжку. Але хоч і читав, усе ж час від часу кидав оком на сотникову, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав:
-    Чому панна така засмучена?
Голос був приємний, рухи поважні.
Не думаючи довго, просто спитала:
-    Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода?
-    Так, панно, тутешній дидаскал, - усміхнувся він. – Але правду сказати – я не тутешній.
-    Хіба ви не живете в Пушкарівці?
-    Де доведеться, там і живу. У добру годину живу в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й зорі.
Панна дивилась на нього широко відкритими очима.
-    Хіба хати немає вам, де переночувати?
-    Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець.
І він якось по-дитячому всміхнувся.
- Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте.
- Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість – піщинка морська.
- Усе ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку.
- Я питав панну, чому засмучена, - відрік згодом.
- Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу, панна з чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно, - не помилишся, серце не заведе.
Він узяв торбу й підвівся.
-    Молоде серце не схибить, - додав він.